Калюжка

17

Вночі Дощик пройшов,
З собою Калюжку привів.
Він сказав їй: «Тут постій!
Я ж збігаю додому.
Мамі Хмаринці обіцяв,
З нею піти геть до тих лісах,
А потім геть до тих горах,
А потім вже до тих морях…
І коли всі омину,
Неодмінно заберу
Я тебе, любий мій,
Відведу назад додому».
Калюжка-дівчинка погодилася,
Зручніше в улоговинці розмістилася,
Стала кругом себе всі споглядати
І в собі, побачивши, відображати.
Відображала з цікавістю все підряд —
Рожевий світанок, фруктовий сад,
Дуновенье вітру, той собою
Порушував її непорушний спокій,
Відображала небо блакитне,
Дуже близьке, рідне.
Там вона грала весело з пелюшок
Облачком пухнастим, як кошеня
Сонце добре її на руки брала,
Ніжно гладила, пестило,
І йому ця дівчинка
Всі затьмарювала собою.
Так пройшов вже годину, другу…
Хоче Калюжка додому,
Ну, а Дощик не йде,
Затримався десь. Але
Раптом вона відчула
Теплий подих, і тоді
Стало їй спокійно і ясно.
Сонечко за нею прийшов!
Крихітку на долоньку усадило,
До неба піднесло і відпустило
Калюжку по небу погуляти
Облачком пушистеньким знову.

Тамара Маршалова, [email protected]

Вірші